Виявилося, про цей цікавий епізод ніхто з хлопців не знав. Тому публікую відповідний уривок із другого тому - може ще комусь у ці дні знання нашої історії допоможе підтримати бадьорий дух та психологічну рівновагу. Приємного читання і гарного настрою 🙂
Володимиро-Суздальський князь Андрей Іконокрад («Боголюбський») люто ненавидів Київ
І очевидно вважав його добивання справою всього свого життя. Тому в 1173 році знову сформував нове, іще більше військо, яке в небаченій у ті часи кількості – 50 тисяч – рушило на Київ. Над древньою столицею нависла реальна загроза цілковитого знищення.
Однак небайдужі кияни вже не були такими благодушними, як у 1169 році, і знали, з ким мають справу. Тож на цей раз готувалися до оборони всерйоз.
Іконокрад же був настільки впевнений у перемозі, що сам у похід не пішов, а доручив командування своєму сину Юрію Андрейовичу (тому самому, який згодом, оженившись на цариці Тамарі, зганьбиться перед усією Грузією своїми не зовсім традиційними вподобаннями, через які не міг продовжити царський рід). Отже володимиро-суздальське військо рушило в 1173 році на Київ під командуванням відкритого зоофіла.
Обороною Києва керував обдарований полководець, князь Мстислав Ростиславич Хоробрий, який вирішив зупинити ворога на підступах до столиці. І з цією метою зосередився на укріпленні її північного форпосту – міста Вишгорода, де ворог міг переправитися на правий берег Дніпра.
Зіграла у виборі Вишгорода свою роль і та обставина, що Андрей Іконокрад вважав Мстислава Ростиславича своїм особистим ворогом. Тому, посилаючи сина Юрія в похід, твердо наказав йому захопити Мстислава в полон та привезти у Владімір-на-Клязьмі на розправу. От хоробрий Мстислав Ростиславич і надумав використати в якості приманки самого себе.
Водночас, розуміючи, що сили дуже нерівні і встояти буде важко, Мстислав послав брата, Давида Ростиславича, у Галич просити допомоги в Ярослава Осмомисла. А сам став готуватися до ворожої навали.
І коли армія зоофіла підійшла до стін Вишгорода, її зустріли спокійні, згуртовані та готові до битви полки Мстислава. Які одразу рушили в атаку, зухвало напавши на кількісно багаторазово переважаюче їх військо.
У найпершому ж бою загарбницька армія була неприємно здивована неочікуваною ними рішучістю й холодною жорстокістю, з якою билися кияни. Які, до того ж, продемонстрували відмінну дисципліну, слухняно маневруючи, підкоряючись наказам свого полководця.
Вловивши слушну мить, Мстислав наказав полкам відступити й відійти за стіни Вишгорода, що вони й зробили, вражаючи противника організованістю й вишколом. Володимиро-суздальці кинулися було штурмувати Вишгород, але Мстислав майстерно командував обороною, а його війська вправно і дуже вперто билися, й ворожі атаки незмінно провалювалися.
Не виключено, що тактичний задум Мстислава передбачав виснаження величезної ворожої армії. Але був і психологічний розрахунок. Адже у великій кількості солдат є й свої недоліки – їх потрібно годувати, мотивувати до бою та і взагалі стежити за дисципліною. Між тим, різношерста ворожа армія, скупчена на невеликому просторі під стінами Вишгорода, дисципліною не відзначалася: вона ішла на Київ грабувати й наживатися. А не мерзнути далеко від рідної землі, ще й ризикувати життям.
Із часом, коли стало зрозуміло, що Вишгород – міцний горішок, у війську нападників почалися ремствування. Мстислав уважно стежив за рівнем бойового духу противника, вичікуючи, коли той упаде достатньо низько. У бойовому ж духові своїх бійців князь не сумнівався. І чекав на добрі вісті від брата Давида, який уже давненько поїхав на захід по допомогу.
Давид тим часом вів непрості переговори із західноруськими князями, переконуючи їх долучитися до оборони Києва. Але ті не поспішали з остаточним рішенням, бо мали спочатку все зважити й обміркувати.
Зрештою, галицький князь Ярослав Осмомисл заявив, що готовий оголосити Андрею Іконокраду персональні санкції, однак від безпосередньої участі у війні з ним чемно відмовився. А от його луцький колега, Ярослав Ізяславич, рішуче кинув шапкою об підлогу й вигукнув: «Згоден!». Правда з умовою, що він і буде великим князем київським. Давид Ростиславич погодився.
Зрадівши такому успіху, луцький князь перемінився на очах – з обережного й неквапного перемовника раптом постав швидкий і рішучий бойовий командир. Мобілізувавши власні полки, Ярослав найняв ще й бойових галичан, і об’єднане волинсько-галицьке військо рушило у бік Києва форсованим маршем.
Мстислав Ростиславич Хоробрий тим часом зі своїми нечисельними, але доблесними полками цілих дев’ять тижнів героїчно тримав оборону Вишгорода. Уже й сподіваючись, що підмога із заходу взагалі прийде. Аж нарешті надійшла звістка про підхід волинсько-галицької армії, що справило на володимиро-суздальців дуже гнітюче враження – предки майбутніх бандерівців уже тоді вміли нагнати на ворогів жаху.
Досвідчений Мстислав миттю відчув, що в стані противника з’явилися ознаки розладу і вирішив цим скористатися. Дочекавшись ночі, князь спокійно й без галасу вивів свої полки із Вишгорода та тихо повів на ворога.
Київські ратники йшли мовчки, в цілковитій моторошній тиші, тож ворожі вартові їх проґавили і побачили наїжачені списи вже просто перед собою. Вереск переляканих вартових розбудив решту війська, яке спросонку не знало за що хапатися й куди бігти. Словом, зухвала нічна атака Мстислава справила на противника приголомшливий ефект, про організовану відсіч і не йшлося, розпочалося безжальне побиття ворога.
Юрій Зоофіл втратив управління військами і відступ більшої частини його армії під натиском Мстислава скоро переріс у безладну втечу. Організовано боронилася лише частина ворожого війська.
Аж тут над ранок підбігли захекані й спітнілі волинсько-галицькі війська і просто з маршу кинулися добивати ворога, голосно жалкуючи, що не встигли на самий початок забави.
Величезна армія північних загарбників швидко перетворилася на безумну юрбу, яка частково втопилася у Дніпрі, частково у Десні, а частково розбіглася хто куди. І навіть літописці дивуються, як така армада могла так швидко розсіятися під ударами невеличких військ Мстислава, Давида і Ярослава.
Перемога була цілковита.
А ми запам’ятаємо її дату – 19 грудня 1173 року.
І скажемо Мстиславу Ростиславичу Хороброму - молодець.
Однак цим справа не завершилася.
Гучна поразка під Києвом завдала по репутації зарозумілого й пихатого Андрея Іконокрада такого болісного удару, а його авторитет полетів донизу з таким гуркотом, що попіднімало голови його власне, доти зацьковане боярство. Бояри посмілішали, а далі й знахабніли. І зрештою розігралася брутальна сцена вбивства Іконокрада у його власній спальні в ніч з 28 на 29 червня 1174 року.
Смерть Андрея була страшною
Били його гуртом і били довго. Князь намагався втекти, але його знайшли по кривавому сліду й узялися бити далі. Аж нарешті втомилися, дорізали князя та й залишили лежати під парканом.
Обрадувані мешканці Владіміра-на-Клязьмі кинулися грабувати княжі хороми й напивалися у винних льохах. Лише через кілька днів труп князя врешті-решт вирішили поховати, бо якось не по-людськи, а на власну могилу заслуговує навіть такий покидьок, як Андрей «Боголюбський» Іконокрад.
То й поховали його в тамтешньому Успенському соборі, де згодом, у 1939 році, відомий антрополог і скульптор Михайло Герасимов з іронічною посмішкою вертів у руках його дегенеративний череп....
Колись більшовики знищили українську державу, а українців нарекли "товаріщамі" і загнали в колгоспи і табори, морили голодом та змушували мільонами вмирати в своїх "освободітєльних походах", змалоросійщили та привчили до злиднів - але навіть після падіння СРСР українці десятками років вперто обирали собі за владу саме комуністів.
Украинцы настрадались от Московии много веков... так что рано или поздно эта наша со-зависимость должна была к какой-то логической кульминации привести. С высочайшей, заплаченной обеими сторонами ЦЕНОЙ за это многовековое унижение Старшего Младшим.
Когда город-герой Москва начинает гатить по городу-герою Харькову и городу-герою Киеву, это всё равно как если бы город-герой Ленинград взялся гатить по городу-герою Москве.
Матери русского солдата Александра Смилянская
Если вдруг совсем не мучит
«Ничего, еще рожу».
Я тебя, на всякий случай,
все равно предупрежу:
Это место не подходит
унимать имперский зуд -
здесь в лесах Бандера бродит,
у него вампирский зуб.
По извилистым тропинкам
над кровавою росой
ходит Леся Украинка
в белом саване с косой.
Поджигает море Ненька
под российским кораблём.
Здесь вчера поэт Шевченко
сбил СУ-30 «Кобзарём».
Рота сгинула нелепо,
будто не было её.
Это из кустов Мазепа
с разворота предаёт.
Как известно, пуля-дура.
Стингер – тот совсем дурак.
Справа – батько наш, Петлюра.
Слева – Рюрик наш, варяг.
Захлебнулась контратака жертв останкинской иглы - это злые гайдамаки подготовили котлы.
Здесь в дыму, крови и смоге
русский сын и русский муж.
Насчитал по кочкам Гоголь
восемь тысяч мертвых душ.
Жрут десант в Одессе рыбки
Над Карпатами мольфар
с доброй старческой улыбкой
заряжает Байрактар.
«Нет потерь», в эфире немо,
дрожат голос и рука.
Это Мавки еще не мо-
билизованы пока.
Снова кровь фонтаном брызжет.
Снова выстрел, снова ПТУР.
Здесь живут потомки выше-
упомянутых фигур
Здесь захватчикам трясиной родниковая вода. Мама, если любишь сына, не пускай его сюда.
Украинизация тотальная - 2 березня 2022 року!
Отблагодарить Гитлера за Холокост нужно нашему поколению. А за творящееся сегодня - поколению наших правнуков придётся благодарить Путина. Таков ПУР - выпавший их Душам Жребий Амана.
Під російські обстріли найчастіше потрапляють Харків, Маріуполь та Херсон Чуть ли не самые пророссийские города. На выходе будет озлобленная украиноязычная Украина от Франковска до Харькова.
Как писал Айдер Муждабаев, ко дню освобождения Крыма там ни одного русского не останется. Все свои национальные корни повытаскивают из дедушкиных сундуков и перекрасятся в татар, украинцев и иных турецко-подданных.
Реально Путин сделал то, что не смог сделать никто за 30 лет независимости. Жаль, что такой ценой. Хотя, видимо, иначе никак. Это работает всегда и везде. Почему евреи выжили и сохранили свою идентичность? Из-за антисемитизма.
Как произошел Холокост? Как его допустили сами немцы? Вот так и допустили, как россияне сейчас. Просто и само собой.
Александр Костенко (орфография сбережена)
россияне.
те, у которых еще не окончательно залиты телевизором уши.
те, которые сейчас молча грызут ногти на кухнях в липком страхе сказать.
те, кто пишет что «я с вами, но у меня мама-инвалид, два йорка, дети и маленький маникюрный салон».
те, кто видит, сочувствует, сопереживает, пишет робкие подзамочные фб-посты, но «что я теперь могу сделать?».
вы, вы все.
вы уже прокляты. все ваши поколения, достигшие на сегодняшний день восемнадцатилетия и старше. шансов выкатать проклятие у вас нет - оно слишком сильно,
это порча матерей, читавших похоронки,
это сглаз семей, оставшихся без крова,
это проклятие наших детей, которые в пять лет научились отличать артиллерийский плюс от минуса.
но у вас есть еще шанс спасти своих детей. не тех, которые уже шагнули через порог совершеннолетия - те уже сделали свой выбор, натягивая солдатские сапоги или крича «кроши x@kлов!!» во вконтактике, и сегодня вы получаете их в виде фарша в пакетах, а скоро перестанете и вовсе: на границах заботливые российские власти развернули мобильные крематории.
я о ваших младшеньких. вы можете дать им только один шанс стать людьми. не личинками победобесия, которых вы с малолетства катаете в колясках в виде танков и рядите в детсадовскую форму НКВД, а людьми.
которых не сможет запрессовать мент.
которые не поменяют комфорт своих стариков на величие ВПК страны.
которым будут понятны слова «права», «свобода», «личность».
у которых будет достоинство.
вы можете сделать только сейчас и только одним путем.
уберите путина. не спрашивайте меня как - для меня непостижимо, как вы его терпели, и так же непонятно, как вы его уберете. только физическое отстранение плешивого больного выродка сможет остановить тот ад, который происходит вот прямо сейчас за моими окнами.
если вы сейчас не выйдете на улицы против путина и его репрессивного аппарата до полной своей победы - ваши дети будут расти такими же проклятыми всей цивилизацией бастардами, какими росли и выросли вы. пожалейте не нас, пожалейте своих детей.
а нас жалеть не надо.
вашими несогласными с тем, что Украина это не Россия, мы уже удобрили свои поля - на сегодня, в результате шести дней войны, их оказалось 5700 человек. пять семьсот ваших детей легли в чужую землю за чужую шизофреническую идею. вы считать вообще умеете? за две недели это будет равно населению Суздаля. или вы действительно такие конченые, что вам не жаль отдать их за Империю?
я живу с Настей десять лет, но я не знал, что в моей женщине может жить такая испепеляющая ненависть. нет, не к путину - он простое коллективное ваше воплощение, эгрегор из ваших самых грязных мыслей и быдланских желаний.
нет, ненависть к матерям, которые поверили плешивому ублюдку, что сыновей надо отдать на убой, или не поверили, но побоялись и отдали. или отдадут чуть потом.
россияне - или, как вы там себя называете, русские.
немцы полвека смывали свой позор, но лишь потому так быстро, что они очень быстро осознали, какими терпилами сделал их Гитлер. ваш позор несмываем - ваше поколение умрет с этой коростой на ебле.
пожалейте своих детей, повторюсь. уберите со своего тела путина. а ваших солдатиков мы уж соберем в совочек сами.
не ссыте. худшего позора, чем собственноручно проклясть и обречь своих детей, вам уже не найти.
«Небесна Січ» Олесь Бердник 1974 рік
Розкривайте серце, розкривайте
Громовицям буряним навстріч,
Споряджайте душу, посилайте
У останню, небувалу Січ!
Хортиця небесна підіймає
У похід нечуваний полки,
До порогів духу поспішають,
Чуючи литаври, козаки.
Гей, литаври неба голубого,
Гримніть дужче, в душу стугоніть.
Розбудіть розіп’ятого Бога,
Розрубайте віковічну кліть —
Ту в’язницю серця молодого,
Що бійців незримо сповива!
Хай від Материнського Порога
Ляже стежка — огненно-жива.
Нам нікчемних привидів боятись?
Ми ж безсмертні Всесвіту Сини!
Час грозову силу підіймати
Для святої правої війни!
Вийдіть в Неба невимірну волю,
І гукніть прадавнього коня,
Що пасеться в Зоряному Полі,
Що між скель невидимих ганя.
Заірже товариш стокопитий,
Стрибне у небесну височінь,
І розвіє в просторі відкритім
Нашу тугу, нашу голосінь!
Ми забудем віковічне горе,
Меч звитяги блисне на чолі,
І не Чорне — Полум’яне море
Заклекоче на Новій Землі…
Бачу хвилі… Небувалі хвилі!
Чую Божу Думу кобзарів…
І пливе Козацтво Огнекриле
До нових, казкових берегів…
Ураган історії лютує,
І вітрила неба напина…
Брате мій нескорений, ти чуєш?
Нас тривожно кличе далина!
Б’ють литаври у серця народів,
Чайки вже маячать на воді…
Як не станеш нині до Походу, —
Пізно буде каятись тоді!..
Розкривайте серце, розкривайте Громовицям буряним навстріч! Споряджайте Душу, посилайте У останню, Полум’яну Січ!..
